Петро Сагайдачний

Життя і політична діяльність Петра Кононовича Сагайдачного (Конашевича-Сагайдачного)багато в чому суголосна з історією України першої чверті XVII ст.—складного, все ще недостатньо дослідженого періоду. Це був час жорстокогосоціального і наіонально-релігійного гнобленняукраїнського народу, бурхливого зростаннявизвольного руху, героїчних походів козаків на турецькі фортеці, нових явищ урозвитку культури тощо.

Свідком і навіть безпосереднімучасником багатьох тогочасних подій став Петро Сагайдачний -особистість суперечлива й неод­нозначна. Яких тільки епітетів -від піднесених до принизливих,- яких характеристик -справедливихі упереджених - не довело­ся вислухати йому за життя. Сагайдачнийобирався гетьманом і знову втрачав гетьманську булаву, знаходив спільну мову змож­новладцями й одночасно мав авторитет середшироких кіл козацтва. Його політична діяльністьпривертала увагу літописців та істориків, мемуаристів і поетів. І знову неоднозначність оцінок - відаполо­гетики до прямого заперечення впливу гетьманана події першої половини XVII ст. Так у чому ж причини такого суперечливогоставлення до цієї особи з боку сучасників і нинішніх дослідників?

Скупі дані джерел даютьможливість лише ескізно реконстру­ювати раннійперіод життя Петра Сагайдачного. З «Віршів на жалісний погреб»гетьмана, написаних ректором Київської братської школи КасіяномСаковичем, дізнаємося, що він наро­дився поблизуПеремишля (мабуть, у с. Кульчинці біля Самбора), в сім'їправославного шляхтича. Наступною віхою в його житті стало перебування узнаменитій Острозькій школі (у «Віршах» говориться, що Сагайдачний попрямував«потім до Острога, для наук чемних»). Очевидно, вінпройшов повний курс навчання (інакше важко пояснити слова К. Саковича, що «там тоді Конашевич час немалий жив»).Враховуючи той факт, що в засадах Острозької школи простежуються риси навчального закладувищого типу, можна гадати, що Сагайдачний одержав у її стінах добру, як на тойчас, освіту. Атмосфера, яка панувала в Острозі, високий рівень викладанняпредметів залишили, безсумнівно, невитравний слід у душі юнака.

Кілька наступних років життяПетра Сагайдачного приховані від нас запоною часу. Можна лише з певністютвердити, що не­забаром доля привела його у Військо Запорозьке. Розумний,високоосвічений, добре обізнаний із політичною обстановкою, він швидко завоювававторитет серед козацтва. Сучасникшляхтич відзначав, що «Петро Конашевич, чоловік надзвичайної мудрості й зрілогосудження у справах, спритний у словах і вчинках, хоча за походженням, способомжиття і звичками був простою людиною, однак в очах нащадків він гідний статипоряд з найвидатнішими людьми свого часу в Польщі». Щодо особистого життя ПетраСа­гайдачного відомо, що він був одружений з АнастасієюПовченською. їхні взаємини важко назватиідилічними. Симптоматичним є той факт, що згідно із заповітом гетьман «віддавмаєток свій на церкви, на шпиталі, на школи і монастирі, крім дружини своєї».Проте Анастасія залишалася вдовою недовго - вжечерез два роки вона вийшла заміж за шляхтича Івана Піончина.Народна пісенна традиція також досить чітко віддзеркалила цей аспект особистогожиття гетьмана. Не випадково, гадаємо, в добре відомій пісні .мовиться, що він «проміняв жінку на тютюн та люльку».

М. О. Максимович стверджував, щоСагайдачний уже 1598 р. одержав гетьманську булаву. Проте навряд чи цевідповідає дійсності -адже історикам відомо кілька осіб, якінаприкінці XVI - на початку XVII ст. володіли цим високим титулом у ВійськуЗапорозькому. Ймовірніше, що ця подія відбулася десь на початку XVII ст; У поетизованій біографії Сагайдачного, складенійК. Саковичем, зазначається, що після навчання вОстрозькій школі він «шолдо запорозского славного рьіцарства,межи которьім, през час не малий жиючи й рьіцерских должностей там доказуючи, гетьманом потом себе Войско его обрало».Відтоді почалася ве­ликотрудна діяльність Сагайдачного на політичному поприщі.

Першою і основною своєю справоюмолодий та енергійний гетьман вважав організацію походів проти султанськоїТуреччини. Незважаючи на застережні заходи турків, запорожці 1600 р.вирвалися за Перекоп, 1609 р. спалили Ізмаїл, Килію,Білгород. Справді тріумфальним став похід козаківна Синоп 1614 р. Майже повністю було знищеномісцевий гарнізон, захоплено запаси зброї та кораблі, визволено невільників.Перемогою увінчався й похід 80 козацьких чайок на Константинополь. 1615 р.вони досягли околиць столиці, спалили дві пристаній перелякали самого султана, який розважався на полюванні. У битві з ворожоюескадрою хороб­рі козаки здобули кілька галер і навіть захопили в полонтурецького воєначальника. Наступного року запорожці, очолені П. Сагайдач­ним,здійснили успішний напад на один із найбільших невільниць­ких ринківЧорноморського узбережжя - Кафу, а згодом- на Трапезунд. Розлючений султаннаказав покарати великого візира (його задушили) та інших вищих урядовців.

Тут дуже чітко простежується одназ найважливіших сторін діяльності Сагайдачного - йогоучасть у боротьбі українського народу проти турецько-татарських поневолювачів.Своїми блиску­чими походами на Чорне море гетьман здобув славу удачливогокозацького ватажка.

Щодо відносин Сагайдачного з польським урядом, товони були далеко не простими. Гетьман як справжній політик у вирішен­ні гострихпитань виявляв велику гнучкість, мав схильність до компромісів і не раз ішов напереговори з Варшавою. Водночас, спираючись на козацтво (як реєстрове, так ізапорозьке), він міг дозволити собі ведення цілком самостійної лінії. Всуперечкате­горичним заборонам урядових кіл гетьман часто організовував походи протиКримського ханства й Оттоманської Порти, під­тримуваввигідні для нього вимоги козацтва і т. п. Не слід запе­речувати і того факту,що протягом 1615 - 1616 рр. П. Сагайдачний, незважаючи на грізнісеймові постанови, сам очолював виступи різних прошарків населення в Україні.Хіба не симптоматичним є твер­дження польського сейму (вересень 1616 р.),що козаки «самі встановлюють собі право, самі обирають урядовців та ватажків інібито створюють у Великій Речі Посполитій другу республіку». Про наростанняхвилі народного руху свідчать і інші факти. Як зазначається у численних актовихкнигах, козацькими загонами 1618 р. були «сплюндровані» величезні обшири України, Полісся й Литви. Ма­буть, немаєнеобхідності пов'язувати подальше поглибленнясоціальної та національно-релігійної конфронтації у суспільстві виключно з осо­боюП. Сагайдачного (це було б і хибно, і неісторично).Проте ігно­рувати наявність такого зв'язку ми такожне вправі. Наприклад, добре відомо, що гетьман одразу ж після укладенняпринизливої для козаків Роставицької угоди (1619 р.)почав підготовку до її денонсації, що викликало нове піднесення патріотичнихпочуттів серед народу.

При характеристиці політичногокредо Петра Сагайдачного історики, як правило, наголошують на факті походуукраїнських козаків на чолі з гетьманом у складізагонів польського королевича Владислава на Москву (1618).Дослідникам ще належить вивчити і дати глибоку й об'єктивнуоцінку цій події. Ми ж тільки відзначимо, що, розглядаючи даний аспектвітчизняної історії, вчені (особливо радянські) переважно абстрагувалися відзагальноісторичного контексту другого десятиліття XVII ст.Зокрема, слід враховувати, що гетьман буз підданимпольської корони, а це висувало перед ним ряд зобов'язаньполітичного ха­рактеру. Не виключено, що походом на Москву Сагайдачний ічастина його оточення оплачували відому сеймову конституцію «Про релігіюгрецьку», яка передбачала узаконення свободи православного віросповідання уРечі Посполитій. Ще одну з причин здійсненої козаками 1618 р.акції відомий український історик К. Г. Гуслистийвбачав у ворожому ставленні «частини українського козацтва до уряду МихайлаФедоровича, дипломати якого в цей час підтримували відносини з Туреччиною іКримом, спонукаючи їхні орди нападати на Річ Посполиту, що загрожувалоукраїнським землям». Очевидно, існували й інші причини цього походу П.Сагайдачного.

Не менш важливим є інше питання -яке місце посідав епізод 1618 р. у політичній кар'єріПетра Сагайдачного і яким було його ставлення до українсько-російськихвідносин? Попередня і, го­ловним чином, подальша діяльність гетьмана даєможливість відповісти на нього цілком конкретно й однозначно -він не був принциповим противником зближення України з Росією. Уже в січні 1620 р.посли Сагайдачного, очолені отаманом Петром Одинцем, через Путивль вирушили доМоскви. 26 лютого вони удостоїлись офіційного прийому думнимидяками Іваном Граматиним і СавоюРоманчуковим. Під час церемонії посли від іменівсього Війська Запорозького оголосили, що «они все хотят ему, великому государю, служить головами своими по-прежнему, как оне служили прежнимвеликим российским государем й в их госу-дарских повелениях бьіли, й на недругов их ходили, й крьімские улусьі громили...».Організація посольства у Москву була проду­маною і виваженою політичною акцієюП. Сагайдачного. Напрям і зміст переговорів, що мали місце у Посольській палатіКремля, також не викликають жодного сумніву - йшлося про пропозицію козаківнести службу на користь російського царя. Щоправда, дипломатична місіязапорожців не увінчалася успіхом. Посламвидали «легке царське жалування - 300карбованців грошей», але угоду не було укладено.

Важливою подією для українськихземель стало відновлення православної ієрархії, яка припинила своє існуванняпісля Берес­тейської церковної унії 1596 р. В цій політичній акції неабияку рольсудилося відіграти Петру Сагайдачному. Приязні стосунки між гетьманом іпатріархом Феофаном, який виконав цю важливу місію,навряд чи були випадковими. Не виключено, що ще отаман Петро Одинець у лютому 1620 р.за дорученням Сагайдачного зустрічався з патріархом у Москві, де й виклавпозицію гетьмана з цього питання. У березні Феофанприбув в Україну. На кордоні його зустрічали запорозькі козаки на чолі зСагайдачним, котрі, за повідомленням Густинськоголітопису, «обточиша егостражбою, яки пчельі матицу свою», супроводили до Києва. Тут Феофанспілкувався з представниками місцевого братства, православним духівництвом,побував у знаменитому козацькому Трахтемирівському монастирі. 6 жовтня 1621 р. убратській Богоявленській церкві патріарх висвятивігумена Михайлівського Золотоверхого мо­настиря ІоваБорецького у сан київського митрополита, межигірсько-гоігумена Ісайю Копинського -на перемишльського єпископа, а Мелетія Смотрицького - на полоцькогоархієпископа. Очевидно, немає необхідності доводити, що ця подія, значення якоївийшло далеко за рамки церковного життя, стала можливою лише завдяки могутнійпідтримці Війська Запорозького й особисто Петра Сагай­дачного (на той час ужеполковника). Дії представників вищого православного духівництва об'єктивно сприяли посиленню визвольного руху в Україні.

Під безпосереднім впливом цихподій помітно активізувалася ідеологічна боротьба на українських землях, якатепер уже зачі­пала не лише релігійні, а й ширші питання. З-під пера ІоваБорець­кого виходить трактат «Протестація і благочестива юстифікація», з'являється полемічний твір «Палінодія» Захарії Копистенського, «Книга про віру» та інші. Автори цихпраць, що мали значний суспільний резонанс, прагнули відтворити історичноправдиві картини життя українського народу в широкому загальнослов'ян­ськомуконтексті. Віддаючи належне козацтву, письменники-полемісти називали їх«спадкоємцями старої Русі», наголошуючи, що вони «твердістю своєю перевершуютьримських Сціпіонів і кар­фагенських Ганібалів».

Значення козацтва особливо зросло після нищівної поразки поляків відтурків на Цецорських полях у Молдавії(1620), коли РічПосполита опинилася перед загрозою втрати своєїдержавної незалежності. Коронне військо зазнало розгрому, багато знатноїшляхти, в тому числі гетьмана С. Жолкевського, буловбито, чимало потрапило в полон. За умов, що склалися, польський уряд ухваливрішення про організацію нового війська. Шляхом певних поступок сейм намагавсяпривернути на свій бік українських козаків, небезпідставно вважаючи їх найбоєздатнішою і най'організованішою військовою силою. Перед загрозою вторгнення в межі Українинебувале сильної турецької армії козацтво, від­кинувшивласні проблеми (суперечності між новим гетьманом ЯцькомНеродичем-Бородавкою і Петром Сагайдачним),вирішило підтримати поляків у майбутній війні з турецькими завойовниками.Загальна рада, скликана у червні 1621 р. в урочищі Суха Діброва, прийняла пропозиціюсейму й погодилася на спільний похід ко­зацьких іпольських військ. Важливо відзначити, що хоч Сагай­дачний на той час ужепозбувся гетьманської булави, він продовжував відігравати визначну роль середкозацтва. Це, зок­рема, засвідчує той факт, що саме він очолив посольство,направ­лене радою у Варшаву. Там під час аудієнції у Сигізмунда III Сагайдачнийвимагав окремих релігійних посіупок з бокукоролівського уряду - зокрема узаконення православної ієрархії. Неможна ска­зати, що козацькі вимоги були радикальними. Проте, враховуючи тойсуспільний розголос, який мали події 1621 р., вони звучали ак­туально й, очевидно,відображали думки та настрої широких верств козацтва, що зібралося на раду вСухій Діброві.

Петра Сагайдачного не можназвинуватити в малодушності або небажанні брати участь у воєнних діях козаківпроти турецької армії. Прямо з Варшави, після прощальної зустрічі з польськимко­ролем, він вирушив у розташування своїх військпоблизу Хотина. А становище тут склалося дуже напружене - адже об'єднаним силам польських і козацьких військ (близько 80 тис.чол.) проти­стояла 162-тисячна турецька армія (за іншими даними, 250-ти­сячна).

З самого початку воєнних дійкозаки виявляли чудеса хороб­рості й героїзму. Не можуть не викликати почуттязахоплення дії невеликого козацького загону, оточеного турками, позбавленогопровіанту й допомоги ззовні, який декілька днів вів боротьбу проти озброєногогарматами ворога. «Оточені з усіх боків козаки усе ж наважилися помірятисьсилами з противником (бо ж відчай нерідко спонукає до благородної смерті) йвстигли пробитися крізь здиво­вані та переполохані турецькі війська; алевиснажені голодом і працею, вкриті пороховим пилом, вони склали голови разом іззброєю»,- писав далекий від симпатії до козаків-героїв Яків Со беський.

У серпні 1621 р.мало не загинув сам Петро Сагайдачний. Після наради з командуючим польськоюармією К. Ходкевичем він вирушив до козацькоговійська, яке тоді повільно просувалося до Хотина, та по дорозі зіткнувся звеликим турецьким загоном. Розпочався бій, який міг закінчитися трагічно дляСагайдачного. З простреленою рукою, втративши багато крові, він чудомвідірвався від погоні, сховався у найближчому лісі і лише вночі пробрався усвій табір.

Ми наблизилися до того моменту вжитті П. Сагайдачного, який у нього самого викликав докори сумління. Наприкінцісерпня 1621 р., після прибуття авторитетного ватажка врозташування козаків, у війську сталася зміна влади: гетьман Бородавка втративбулаву, був заарештований, а згодом (8 вересня) за наказом Са­гайдачного страчений.Останнього обрали гетьманом. Факт скинення і страти Бородавки по-різному оцінювавсясучасниками. Зокрема, польські мемуаристи різко негативно ставилися до особиБородавки, який, очевидно, представляв незаможну частину козац­тва і мав у їїсередовищі широку популярність. Не випадково ще С. Жолкевськийхарактеризував його як «найменш між ними (ко­заками.-Авт.) доброчесного і найбільш схильного до бунтів,котрий обіцяв козакам іти з ними не тільки на море, але хоч би і в пекло». Зусього видно, що й сам Сагайдачний відчував провину за смерть людини, якачимало зробила для успіху визвольних зма­гань в Україні (Бородавка бравбезпосередню участь у відновленні православної ієрархії, очолював повстанськийрух тощо). Ось чому, вже будучи на смертному одрі.Сагайдачний дав доручення записати у свій пом’яник Бородавку під іменем «Яків-гетьман».Очевидно, так він хотів висловити своє запізнілекаяття у причет­ності до смерті цієї людини.

Проте це було згодом. А увересневі дні 1621 р. гетьмана полонили інші думки - аджепід Хотином вирішувалася доля не тільки Польщі, а й України. Осман II, розраховуючи на блискавичні удари своговійська, сподівався швидко розгромити козацькі полки. Самовпевненість султанане мала меж. Як писав очевидець тих подій, він «поклявся нічого не їсти, докине відправить у пекло на вечерю всіх поляків до останнього, і показав приклад,небачений і нечуваний раніше в історії воєнних дій, а саме: ледве побачившинаші сили, він, не давши відпочинку своїм військам, стомленим від походу,віддав наказ атакувати поляків і в той же час влаштовувати табір». З кожноюгодиною бій ставав дедалі жорстокішим. Го­ловний удар ворога прийняли на себекозацькі загони, які то обо­ронялися, то переходилиу наступ. Лише увечері 3 березня взаємні атаки припинилися. Результатипершого дня Хотинської війни свідчили, що перевага, хоч і незначна, була набоці козацько-польського війська. Воно здобуло багаті трофеї (коней, кінськузбрую, коштовний одяг, зброю, боєприпаси).

У наступні дні (5 і 9вересня) напруга битви не спадала. І знову козаки, очолювані П. Сагайдачним,виявляючи чудеса хоробрості й героїзму, вривалися у табір ворога, знищувалиживу силу противника, захоплювали зброю, боєприпаси та провіант. Особливоуспішною була вилазка козаків і польської обозної челяді в ніч на 9вересня. У розташуванні турецьких військ розпочалася справжня паніка -втікали султан і рядові воїни, мурзи й численна обслуга. Тільки нерозторопністьК. Ходкевича перешкодила оста­точному розгромовіворога. Події тієї ночі деморалізували турків. Я. Собеськийписав, що «після несподіваного вторгнення запорожців у табір Османа турками оволоділа паніка: люди всіх звань істанів були в великій тривозі; сам Осман, якийнещодавно думав, що немає нікого в світі могутнішого за нього, тепер на власніочі побачив усю хиткість свого становища, і колишня пихатість зміниласьжіночими скаргами, коли він переконався в безпідставності своїх сподівань».

Втративши надію на швидкезавершення війни, турки почали довготривалу облогу польсько-козацького війська.Протягом кіль­кох тижнів точилися дрібні локальні бої між яничарами й за­порозькимизагонами. І лише після прибуття в турецький табір підкріплення Осман IIнаважився на новий бій. 28 вересня добірні султанські війська розгорнулинаступ. Майже цілий день тривала ця кровопролитна січа. «Понад 60гармат,- повідомляє очеви­дець,- гриміло безперервно, небо палало, а повітрязатьмарюва­лось від диму, земля двигтіла, стогнали ліси, скелі розсипалися нагрудки. ІЦо бачило око протягом цілого дня, того неопишеш на одній чи двох сторінках; неможливо виразити точно, з яким завзят­тямі мужністю або, швидше, з відчаєм билися обидві сторони». Проте атаки турецькихвійськ було відбито. І знову, вже вкотре, винахідливість Сагайдачного, якийударом з тилу змусив турків утікати, вирішила долю бою. Внесок українськихкозаків і їхнього керівника гетьмана Петра Сагайдачного у розгром турецькихвійськ у Хотинській війні 1621 р. важко переоцінити. Польща була врятованавід іноземного поневолення і втрати державноїнезалежності. Разом із цим, гадаємо, вартий уваги ще один аспект даної події.Зволікання К. Ходкевича та інших воєначальників, їхні спроби досягти пере­могинад ворогом ціною козацької крові не можуть затьмарити іншого, більш вагомого йісторично значущого: вперше після Грюн-вальдськоїбитви представники двох великих слов'янськихнародів продемонстрували на полі бою здатність до спільної боротьби протиіноземних поневолювачів в ім’я ідеалів свободи й незалежності рідної землі.Важливий і той факт, що в битві під Хотином брали участь молдавани, місцевеукраїнське населення, а також загін донських козаків.

Значення цих подій необмежувалося локальними рамками. З певністю можна стверджувати, що перемога уХотинській війні зупинила просування султанської Туреччини в інші європейськікраїни і стала провісником її занепаду.

Бій під Хотином став останнім набагатому ратними подвигами життєвому шляху П. Сагайдачного. Поранений в однійіз верес­невих сутичок із ворогом, гетьман довго й тяжко хворів. У серединілистопада 1621 р. його перевезли до Києва (К. Сакович пише: «...на томже пляцу тог нашгетьман постреленьій приехалдо Києва, напольі умерльій».)Проте смертельно хворий гетьман не усунувся від участі в суспільно-політичномужитті. З-поміж інших невідкладних завдань він вважав необхідним домогтисявизнання королівським урядом церковної ієрархії, відновленої єрусалимськимпатріархом Феофаном в Україні. З цією метою напочатку 1622 р. до Варшави виїхало особливе козацьке посольство,яке клопотало на засіданнях сейму про знищення унії і «заспо­коєнняправославних». Одночасно гетьман написав два листи польському королю. Лояльніза формою, вони водночас містили тверду вимогу припинити переслідування й«озлоблення» козаків, а також покласти край розповсюдженню уніатства наукраїнських землях. Але Сагайдачному вже не судилося пережити гіркоту роз­чаруваннявід невдачі козацької місії. Він помер 10 квітня1622 р. у Києві.

За кілька днів до смерті вприсутності київського митрополита Іова Борецькогоі свого наступника на гетьманській посаді Оліфера Голуба«при доброй памяти й здоровом уме» П.Сагайдачний склав заповіт, за яким передавав півтори тисячі золотих на школу«брат­ства Львовского, на науку й на цвиченья бакалавров учоньіх... на вьіхованье ученого майстра, в греческомязьіку беглого...».Значну суму він переказав Київськомубратству, до якого ще раніше вписався з усімВійськом Запорозьким, а також заповів гроші цілій низці церков, монастирів ташкіл. Поховання Петра Сагайдачного відбулося у церкві Київського братства. Підчас похорону двадцять студентів один за одним декламували вірші Касіяна Саковича, в якихпрославляли і звеличували покійного гетьмана, оспівували його заслуги вборотьбі проти султанської Туреччини, віддавали належне турботам про розвитокнауки, утвердження козацьких вольностей, а такожпідтримці православної церкви.

Оцінюючи життєвий шляхСагайдачного, слід зауважити, що ніхто з його сучасників чи істориків новогочасу не заперечував пол­ководчого хисту цієї людини. Що ж до його політичногокредо, то воно викликало (і продовжує викликати) суперечки та наукові дискусії.Безумовно, гетьман був обережним і прагматичним полі­тиком. Відкрита військоваконфронтація з польським урядом здавалася йому менш прийнятною, ніж шляхпереговорів і ком­промісів. Вони приносили певні успіхи, але були також іневдачі. У соціальних питаннях гетьман завжди наполягав на необхідностіпридушення «свавілля черні».

Разом з тим ми не вправіігнорувати великого внеску Петра Са­гайдачного у розвиток визвольного руху вУкраїні. За його безпо­середньою участю1620 р. відновила свою діяльністьправославна церковна ієрархія, що являло собою далекоглядну політичну акцію. Неможна недооцінювати й піклування гетьмана про розвиток Київського і Львівськогобратств, його матеріальну підтримку шкіл, прагнення дати освіту десяткаммолодих людей. Так, пере­плітаючись, доповнюючи або суперечачиодна одній, ці риси характеру створювали цілісний і самобутній образ Петра Конашевича-Сагайдачного -відомого політичного діяча першої поло­виниXVII ст., козацького ватажка,просто людини.