Українська діаспора в країнах Балканського регіону: історія та сучасність

РЕФЕРАТ

на тему:

«Українська діаспора в країнах Балканського регіону: історія та сучасність»

Автор: Ястребов Руслан,

учень 9-Г класу

Керівник: ІвковаВалентина Петрівна,

вчитель німецької мови

Спеціалізована школа № 197

ім. Д.О. Луценка м.Києва

КИЇВ - 2009

Діа́спора (грец. διασπορά — «розсіяння») — будь-яке представництво етнічних одиниць за межами материнського етнічного регіону, котрі усвідомлюють свою генетичну або духовну з ним єдність. Поняття походить мовно з давньогрецької, але змістовно — з іудейської традиції. Діаспорою вважають усіх українців поза Україною, за винятком тих, котрі проживають у сусідніх державах на споконвічній етнічній території.

За своєю структурою діаспора виступає у двох основних формах: дисперсій — невеликих вкраплень в іноетнічному масиві; компактних утворень — суцільних етнічних районів. Щодо природи діаспор, то вони утворюються або шляхом міграцій, або внаслідок насильницького відторгнення частини етносу від основного масиву. В історії української еміграції простежуються два основних напрямки, кожен з яких має кілька хвиль. За напрямком її умовно поділяють на східну і західну. До західної української діаспори (понад 5 млн. осіб) слід додати також українців Холмщини, Перемишлянщини, Надсяння, Підляшшя, Пряшівщини, Мараморошчини та Сучавщини, свого часу відокремлених від суцільного українського етнічного масиву, і давні компактні утворення в Угорщині, Болгарії, Югославії, Австрії, Німеччині, й етнічні вкраплення в населення Великобританії, Франції, Італії, Бельгії та інших європейських країн, і суцільні райони та навіть провінції у Канаді, США, Аргентині, Австралії.

Найдавніша українська діаспора у Болгарії (близько 5 тис. осіб). Українці почали прибувати до неї ще у IX-X ст. — ченці, купці, студенти, а головне — викладачі Києво-Могилянської академії, котрі започаткували там традицію викладання курсів з актуальних гуманітарних проблем. Пізніше в числі таких просвітників був видатний письменник, учений та громадський діяч Михайло Драгоманов. Сучасна українська діаспора, яка виникла в результаті дії ряду соціально-економічних, політичних і демографічних чинників, мала заробітчанський і політичний характер. Безперечно, український міграційний рух був частиною світового міграційного процесу, що особливо активізувався на рубежі ХІХ–ХХ ст. Як відомо, умовні хронологічні межі першої української міграційної хвилі охоплюють період з останньої чверті ХІХ ст. до початку Першої світової війни, другої – час між двома світовими війнами, третьої – період після Другої світової війни, четвертої – з 1990-х років ХХ ст. по нинішній час.

Під час першої української еміграційної хвилі у 1888 р. у Софію приїжджає Л. Драгоманова, яка одружилась з болгарином І. Шишмановим. У 1889 р., на запрошення болгарського уряду, до Софії з Женеви прибуває М. Драгоманов – відомий європейський учений і політичний діяч, висланий за межі Російської імперії без права повернення за свої політичні переконання. Якщо умовно припустити, що Л. Драгоманова поклала початок „шлюбній” українській еміграції, то її батько, М. Драгоманов (1841–1895), був, безумовно, у Болгарії представником першої хвилі української політичної еміграції. Так склалося, що родина Драгоманових у Софії стала культурним осередком, до якого тягнулася молода болгарська інтелігенція, яка почала активно формуватися після визволення Болгарії з-під турецької залежності. Тільки один приклад: музичне товариство, створене Л. Драгомановою, стало основою для створення консерваторії у Софії. Міністр освіти Болгарії І. Живков, який запросив М. Драгоманова на посаду ректора Софійського університету, котрий тільки-но створювався, сам мав лише середню освіту. Однак М. Драгоманов відмовився від такої посади, мотивуючи тим, що першим ректором першого болгарського університету має бути болгарин. М. Драгоманов був призначений професором історико-філологічного відділення Вищої школи і читав курс історії східних та північно-західних народів.

Видатний український вчений М. Драгоманов, визнаний одним з кращих представників Київської історико-філологічної школи, своєю самовідданою працею у Софійському університеті (1889–1895) виховав плеяду учнів і послідовників, які з часом стали золотим фондом болгарської науки. Серед них – відомі болгарські вчені-історики, мовознавці, літературознавці, етнографи, фольклористи та вчителі. Наприклад, професора Софійського університету І. Шишманова (1862–1928) вважають найталановитішим учнем М. Драгоманова, бо саме він зорієнтував Шишманова до вивчення етнографії. Стаття Шишманова „Значення і завдання нашої етнографії” (1889) стала програмною для багатьох поколінь болгарських учених і, разом з тим, засвідчила, що І. Шишманов засвоїв метод дослідження, переданий йому М. Драгомановим.

Завдяки українському вченому, який створив свою школу, І. Шишманова, можна вважати послідовником Київської історико-філологічної школи. Він не тільки творчо засвоїв порівняльно-історичний метод, започаткований ученим світового визнання М. Максимовичем, а й вийшов на створення власного методу у літературній історії – психосоціологічного. Доцент Л. Терзійська у статті „Драгоманов – професор Софійського університету” (2003) розкриває його багатогранну діяльність у цьому вищому навчальному закладі від викладацької та науково-дослідної роботи – до активної участі в організації університетського навчання (навчальні програми, створення каталогу для студентської бібліотеки, участь в обговоренні проекту самої бібліотеки) та становленні першого болгарського університету.

Отже, ім’я М. Драгоманова пов’язане з історією першого болгарського університету і з першими кроками сучасної болгарської науки. У Софійському університеті він створив свою школу і підґрунтя для нового порівняльного методу, тоді зовсім невідомого болгарській науці

Щодо другої хвилі, то тут теж помітні переваги просвітницької ролі українців завдяки іншому видатному українцеві – М. Паращуку (1878–1963). Відомий український скульптор, учень Огюста Родена, один з авторів пам’ятника Адаму Міцкевичу у Львові, М. Паращук прибуває до Софії в кінці літа 1921 р. як представник Міжнародного Червоного Хреста. Обставини складаються так, що він залишається в Софії до кінця свого життя.

Внесок М. Паращука як митця у болгарську культуру – безцінний. Академік, архітектор Цолов вважає, що він заклав основи архітектурної скульптури в Болгарії. Роботи його у Софії прикрашають фасади таких чудових споруд, як народна бібліотека „Кирило і Мефодій”, ректорат Софійського університету та інші. Він є автором зодіакальногогодинника у Болгарському національному банку, його витвори можна побачити у фойє Військової академії, у колишньому будинку профспілок „Георги Димитров”, у музичному театрі „Стефан Македонски”, у театрі „Зад канала”.

М. Паращук є автором пам’ятника М. Драгоманову у Софії. Його вважають одним з найвидатніших портретистів Болгарії. Міст дружби „Русе-Гюргево” на Дунаї привертає увагу своїми порталами і головами орлів, що прикрашають споруду по всій довжині. Це теж творіння митця. У Бургасі зачаровують його пластичні прикраси на фасаді Торгово-промислової палати, у Варні – Будинку пошти. Роботи М. Паращука можна побачити у Провадії, Пернику, Сапаревій бані, Кирджалі. Окрім професійної діяльності, він приділяв багато часу громадським справам. У Софії, а також у містах Варна, Русе, Слівен М. Паращук організовує культурно-просвітні товариства „Громада”, українські бібліотеки, читальні, самодіяльні хори та інші колективи.

На початку буремного ХХ ст. у Софійському університеті працюють викладачі, українці за походженням, які роблять значний внесок у вивчення українсько-болгарських і болгарсько-українських зв’язків. Серед них – такі вчені, як І. Кондратенко, М. Попруженко, Д. Шелудько та інші.

Якщо у першій українській еміграційній хвилі домінувала наука, на чолі якої був М. Драгоманов, то у другій – мистецтво, у першу чергу в особі М. Паращука. Йогозаслугипередболгарськимнародомвідзначенопосмертноорденом „КирилоіМефодій” першогоступеня. Окрім М. Паращука, в цей же час у Софії працювали інші українські художники: М. Ростовцев – художник, викладач Художньої академії, Є. Ващенко – художник Кооперативного театру, В. Лазаркевич – художник-ілюстратор, М. Малецький –реставратор.

Третя українська еміграційна хвиля у Болгарії отримала назву „шлюбної”, тому що, у своїй більшості, громадяни України прибули сюди після одруження з болгарськими громадянами, які працювали або навчалися в українських вузах. Перша особливість її та, що переважно в ній знову була інтелігенція, а друга – мовою міжнаціонального спілкування була російська, що відповідало духові того часу. Заради справедливості потрібно зазначити, що український дух у Болгарії у цьому проміжку часу підтримували, перш за все, болгарські вчені, письменники, перекладачі, що, у свою чергу, заслуговує спеціального дослідження.

Четверта українська еміграційна хвиля у Болгарії має той самий відтінок, що і третя, – „шлюбний”. Внаслідок економічних і політичних причин Болгарія не стала привабливою дестинацією для заробітчан з України, тому, якщо такі факти і мають місце, вони не носять такого масового характеру, як у Греції, Італії чи Іспанії та в інших європейських країнах. У вищих навчальних закладах Болгарії навчаються студенти й аспіранти з України. Здебільшого – це українці болгарського походження, стипендіати болгарського уряду. На період четвертої еміграційної хвилі припадає відкриття у травні 1993 р. Посольства України у Софії. Із серпня 1994 р. по квітень 2001р. в Болгарії виходила приватна двомовна газета „Украйна прес” (видавець – В. Жуківський, журналіст, що проживає у Софії з 1978 р.), яка разом з офіційним щомісячним бюлетенем „Україна”, котрий видавало посольство з 1993 р. по 1997 р., інформувала українську громаду Болгарії про події в Україні. Зараз єдиним виданням, яке інформує про Україну та діаспору, є приватний сайт „Украински вести/Болгарські вісті” (http://www.ukrpress.bol.bg/), створений у червні 1998 р. В.Жуківським.

У 1996 р. на факультеті слов’янських філологій Софійського університету було відкрито українське відділення. В цей же час відбувається визрівання й творення українських громад у Болгарії. Так, у 1999 р. у Софії створюється українсько-болгарська фундація „Мати-Україна”. Українські об’єднання реєструються у Варні, Бургасі, Добричі, Сілістрі. Проте вони не охопили ще всіх українців, що проживають у Болгарії. Тільки фундація „Мати-Україна” є членом Європейського конгресу українців і готується стати членом Світового конгресу українців. Віце-президент фундації О. Коцева і секретар В. Жуківськийбагато працюють у цьому контексті. Наприкінці 2000 року Софію відвідав голова Світового конгресу українців Аскольд Лозинський. У 2002 р. при фундації „Мати-Україна” відкрито Українську недільну школу (викладач А. Якімова). За власними розвідками В. Жуківського, після 1944 р. в Болгарії така школа створена вперше. Вікові параметри учнів – від студентів до осіб пенсійного віку. Заняття відвідують не тільки українці, а й болгари, що обумовлює спеціальний підхід до викладання української мови – української як іноземної. Базовою методикою навчання є комунікативна методика. Двічі на рік проводяться тестування. Навчальний процес включає такі компоненти: мовознавчий, країнознавчий, культурознавчий, інформаційний. Відсутність приміщення і фінансових можливостей не дозволяло організувати вивчення української мови дітьми шкільного віку. Це найболючіша проблема, бо за нею стоїть втрата зв’язку між поколіннями, прогалина у знаннях про українську цивілізацію, вихідцями з якої є їхні батьки. Але 14 лютого 2009 р. в Софії посольство та діаспора відкрили український клас (на території посольства). "Український клас тут – це знакова подія, і це стало можливим завдяки зусиллям як діаспори, так і Міністерства закордонних справ України, - сказав посол України Віктор Кальник. – Тепер необхідно інформацію про це поширити, включно через рекламу, щоб сюди приходити всі, хто любить Україну і хоче вивчати українську мову, культуру, традиції".

Викладати в українському класі буде дипломований філолог, вихованець Київського державного університету ім. Тараса Шевченка українка Антоніна Якімова (див. фото на стор. 13). У 2002 р. в Софії вона організувала Українську недільну школу, яка працювала донедавна. Однак за браком приміщення та ряду об’єктивних причин її довелося закрити. I ось пані Антоніна знову береться за улюблену справу. Наразі її слухачами будуть діти дипломатів та українців, що мешкають в столиці.

Вперше 18 вересня 2006 р. Українська недільна школа спільно з фундацією „Мати-Україна” та Посольством України провели наукову конференцію „Драгоманівські студії”, присвячену 165-річчю від дня народження М.Драгоманова. Задум зробити її щорічною і нею починати навчальний рік у недільній школі учасники конференції сприйняли схвально. У рамках конференції постійно діятиме секція „Українська діаспора у Болгарії”.

До здобутків української громади у четвертій еміграційній хвилі можна віднести:

- створення товариств та об’єднань;

- функціонування приватного сайту „Украински вести / Болгарські вісті”;

- відкриття Української недільної школи у Софії;

- можливість вивчення української мови та набуття спеціальності у Софійському університеті;

- плідна співпраця з Посольством України у Болгарії;

- інтеграція у світове українство;

- співпраця з освітніми і науковими установами України: Національний університет імені Тараса Шевченка, НДІУ МОН України, Інститут досліджень діаспори.

До факторів збереження етнонаціональної ідентичності у діаспорі відносяться: родина, школа, церква, громадські організації, держава.

Щодо Болгарії, то, починаючи з третьої хвилі української еміграції, родина не стала центром збереження етнонаціональної ідентичності. У родинах майже не спілкувалися українською мовою, а в повсякденному вжитку користувалися болгарською та російською мовами, а іноді – тільки болгарською.

СьогодніукраїнськумовувБолгаріїдоречновивчатиякіноземну – цереаліїчасу. Наприклад, болгари, які навчалися в Україні, виявляють бажання навчати своїх дітей вукраїнських вузах. Українці, що проживають у Болгарії, для подальшого навчання дітей починають зупиняти свій вибір на українських вузах також. І перші, і другі мають проблему зі знанням української мови. Тому доцільно піднімати питання про курси української мови як іноземної, які давали б базові знання з української мови, достатні для того, щоб навчатися в українських вузах. Було б добре, якби такі курси видавали відповідний документ на підтвердження знання української мови, визнаний українською державою, як це робиться в європейських країнах щодо інших мов. Українці не мають і своєї церкви. Більшість відвідує болгарську. Громадські організації, що утворилися, не такі потужні і на сьогоднішній день ще не можуть повноцінно виконувати місію збереження етно-національної ідентичності.

Члени клубу інтернаціональної дружби «Мир і злагода», який плідно працює в нашій школі протягом 11 років, готові сприяти забезпеченню підручниками, дитячою і художньою літературою, аудіо і відеозаписами недільної школи та мовних курсів у Болгарії, як це неодноразово робили для українського земляцтва в Естонії. Наш клуб щорічно проводить фестиваль Європейських держав, на якому команди-учасники на одному з конкурсів мають висвітлити стосунки України з тією чи іншою країною і зокрема питання діаспор в цих країнах. Таким чином учні отримують більш глибокі теоретичні знання. Ми також здійснюємо щороку обмін учнями з багатьма школами Західної Європи і готові запропонувати листування і обмін з Болгарською молоддю.

Багато учнів нашої школи відвідали зі своїми родичами Болгарію, відпочиваючи там. Влітку цього року я мав нагоду вперше потрапити до цієї країни. Місто Албена дитячий табір «Бригантина» вразили мене своєю красою, дивовижними краєвидами; синім, прозорим морем (див. фото на стр. 14.). Я познайомився з болгарськими дітьми та вихователями. Люди привітні, щирі, багато посміхаються, дуже схожі на українців, тобто такі як ми і це мене приємно здивувало. Звичайно, я б хотів ще потрапити до Болгарії і відвідати місто Софію.

Інтереси національних меншин у державі відстоює Національна рада з етнічних та демографічних питань при Раді Міністрів Болгарії. Проте жодна українська організація в ній не представлена, тому що лідери цих організацій не є громадянами Болгарії. На превеликий жаль, бачимо, що в Болгарії відбувається процес асиміляції української громади. Скромні здобутки української еміграції у Болгарії на початку ХХІ ст. можна розцінювати як позитивне явище, метою якого є відтворення і збереження етно-національної ідентичності українців у Болгарії.

Українська діаспора, розсіяна по всьому світові, являє собою могутній етнічний кущ, котрий живиться культурою материнського регіону України — і від того, як проходитимуть етнокультурні процеси в Україні, багато в чому залежить життя української діаспори: як східної, так і західної.

Література

1. Арнаудов М. Очерци по българския фольклор.– С., 1968. – 682с.

2. ЦДА, ф. 1717К, оп. 1, а. е. 162, л. 1, 2.

3. Атлас Східної діаспори

4. Українці Болгарії

5. Єдина Україна

6. The New Encycklopaedia Britannica. 15th Edition, vol. 4, p. 68-69.

7. Meyers Konversations-Lexikon. 9. Aufl., Bd. 6, S. 745.

8. Evangelisches Kirchenlexikon. 3. Aufl., Bd. 1, S. 874-875.